Арраго
  Гофман
  Гурський
  Драгомиров
  Костенецький
  Лазаревський
  Литвинов
  Осадчий
  Парпура
  Полетика
  Пономарьов
  Пpокопович
  Сологуб

Багато талановитих вчених дала світу Конотошцина.

Відомий історик Лівобережної України Олександр Матвійович Лазаревський народився 20 червня 1834 р. в с.Гирівці (нині Шевченкове) Конотопського повіту.

В десять років він вступив до Конотопського повітового дворянського училища, а 1850 р. О.М.Лазаревський уже був учнем Петербурзької гімназії. Під час навчання в гімназії він зацікавився історією України. З 1853р. Лазаревський починає друкувати свої перші замітки з історії України в газеті «Черниговские украинские ведомости».

Після вступу на історико-філологічний факультет Петербурзького університету він поглиблює вивчення історії України і пише ряд наукових праць. 1858 р. був виданий його збірник «Указатель для изучения Малороссийского края». В цьому ж році О.М.Лазаревський закінчив університет із ступенем кандидата. А ще через три роки назавжди залишив столицю і повернувся на Чернігівщину, де продовжив плідно займатися науковою роботою. Свої праці від друкував у місцевих та петербурзьких виданнях.

О.М.Лазаревський запропонував членам Губернського статистичного комітету програму, якою передбачалося вивчення Чернігівської губернії в історичному, етнографічному, кліматичному, зоологічному, сільськогосподарському аспектах.

На той час у Чернігові були зосереджені матеріали з історії Лівобережної України XVII — XVIII ст. Працюючи в чернігівському архіві, де було багато оригіналів і копій з давніх документів, дуже важливих для вивчення соціальної історії України, О.М.Лазаревський звернув увагу на Генеральний опис Лівобережної України 1765 — 1769 рр. Щоб полегшити користування цими матеріалами, він почав складати «Обозрение Румянцевской описи». Ним було описано 142 томи. Після призначення членом Полтавського окружного суду, Лазаревський не полишав наукової роботи, хоча друкуватися став рідше. Закінчивши службу в Полтаві, О.М.Лазаревський переїхав жити в с.Підлипне. Брав, як гласний, активну участь у роботі Конотопського повітового земства, був членом Ніжинського окружного суду. До останнього дня життя він залишався на посаді члена Київської судової палати, хоча офіційною службою діяльність. О.М.Лазаревського не обмежувалася. В 1890 р. він склав «Памятную книжку Конотопского земства». В багатьох своїх працях значну увагу приділяв вивченню історичного минулого Конотошцини. Саме він вперше в історичній літературі дослідив історію заселення нашого краю.

Зібрані протягом багатьох років документальні матеріали пізніше втілилися в «Описание Старой Малороссии». Автор мав намір підготувати її в 10 томах, присвятивши кожному існуючому на Україні полку окремий том. Але за життя написав лише три томи, присвячені Стародубському, Ніжинському та Прилуцькому полкам. Четвертий том, присвячений Полтавському полку, історик закінчити не встиг — перешкодила смерть.

Останні роки життя вченого позначені активним співробітництвом з часописом «Киевская старина», одним із ініціаторів створення якого він був. О.М.Лазаревський брав діяльну участь в організації у Конотопі історичного архіву і краєзнавчого музею, подарувавши йому багато експонатів.

Помер О.М.Лазаревський 31 березня 1902 р. в Києві. Домовину з його прахом було відправлено до Конотопа, а потім у рідну Гирівку, де й відбувся похорон на цвинтарі сільської церкви.

Н.МОСЯГІНА, молодший науковий співробітник музею.

ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ О.М. ЛАЗАРЕВСЬКОГО В ОСТАННІ ЧАСИ НА КОНОТОПЩИНІ

Тихон ОСАДЧИЙ

Мені довелося примандрувати на Конотошцину зараз після революції 1905 року, коли минуло три роки після смерті О.М. так би мовити, по гарячих слідах я збирав відривші, - спогади про діяльність дорогого для мене історика українського селянства, - автора книг "Описание старой Малоросии" (бо тоді слово Україна було занадто страшним для цензури!). Мої симпатії до автора виникли на грунті студіювання цих великих томів, наповнених почасти дрібними історичними відомостями. Але серед цих відомостів велика частина присвячена виявленню процеса закріплення селянина козацькою старшиною та вельможами російського царства. Треба віддати покійнику в цьому відношенні повну справедливість, - він лишив після себе таку силу фактів, що цей процес, з'ясований після нього детальніше Мякотиним, Барвінським і почасти акад. Василенком, став міцним фундаментом науки. Мене більше усього цікавило це народолюбство покійника, його зв'язок з Тарасом Григоровичем Шевченком великим страждальником за свого меншого брата.

Само собою розуміється, що я шукав в дійснім житті підкреслення тих великих принципів епохи визволення, які панували в його книгах. Але ж одразу треба зазначити, що в останні два десятиріччя перед його смертю панувала страшенна реакція 80-их років. Вона сковувала уста і знизувала руки для якої б то не було роботи на селі. Це був час земських начальників і дворянського земства. Увесь цей час він був гласним Конотопського земства, і заразом був під секретним доглядом поліції з розпорядження чернігівського губернатора, як неблагонадійний.1 Йому доводилося працювати з самими заскорузлими і реакційними елементами, коли повітом керували Кандиби, - ті самі, що правили тут на протязі більш ніж двох століть, починаючи з часів Руїни, 1670-их років, коли один з їх предків, корсунський полковник, - прибув сюди з своїми табунами і зайнявши великий шматок землі, став випасати цю худобу і сотнями відсилати до Гданська, бувши конотопським сотником.

Важка рука цих правителів (комерсантів по природі) відбивалася найгірше на селянинові, котрий і після 1861 року лишався таким закріпаченим, як і раніше. Суд вибирався ними ж, земські начальники ними ж і усе це було вельми реакційне, більш усього з "приближонных и пресмыкавшихся". Це була така занадто одноманітна держава. Отже треба уявити собі ті труднощі, з якими покійнику О.М. доводилося усе таки провадити свою лінію, аби хоч трохи одстояти інтереси селянина, інтереси освіти. Перед його авторитетом і науковим і взагалі, як громадянина, мусили хоч трохи маскуватися і прикриватися ці всемогутні тоді люди, і стільки до його стікалось підчас його перебування влітку на Конотошцині обіжених і покривджених для тієї чи іншої поради, - того чи іншого захисту. Одна присутність на яких не будь зборах покійника дуже часто повертала справу не в той бік, куди бажалося керуючій партії. Я маю багато свідоцтв тому, як на земських зборах завжди гласні селяни прислухалися до кожного слова, яке висловлював покійник, і як самі земські реакціонери мусили коритися і заховувати тут задушевні свої бажання.

Коли я прибув на Конотопщину в 1906 році, то перш за все я звернув увагу на школу, бо й вигнаний я був з Київщини за будівлю сіль. Село Гирявка (тепер Шевченкове) мало порядну школу з власним будинком на садибі, яку відвів покійний під школу. Ця школа не дивлячись на тих учителів, котрі частенько не відповідали своїм обов'язкам, дала усе таки чимало робітників, котрі працювали і працюють і поза межами села. Ця школа підтримувалась як покійником, так і його нащадками до самої революції 1917 року. Трошки згодом мені довелося навідатися по кооперативних справах в недалеке село Курилівку (зараз Жовтневе) - резиденцію керівників повіту Кандиб, де перебував останній з їх Сергій Кандиба, фундатор цукроварні з мШонним капіталом і диктатор земства і всього повіту. І що ж я побачив, що там школа відкрита не так давно на кошти якогось то, здається, Маслова. Це був такий любитель освіти десь там на півночі Росії і, вмираючи, він залишив заповіт і деяку суму грошей на відкриття шкіл. Небіжчики Кандиби зуміли притягти ці гроші і на вивісці школи мусів бути напис: школа імені Маслова. Цей факт найкраще малює той сумний стан, в якому була народня справа в той час на батьківщині покійника. З збудуванням цукроварні Конотошцина стала на шлях капіталізму. І коли вмер Олександр Матвійович, то конотопське земство, яке мало звичай своїм діячам ставити в земській залі портрети, поставило і йому - і йому довелося займати місце поруч з Кандибами і бувшими маршалками повіту. Вдалося оборонити частину садиби покійника в Гирявці, віддавши її під кооперативні підприємства. Цей парк з столітніми тополями, дубами і катерюшнською вербою визнаний пам'ятником історичної природи, взятий під охорону конотопським Окр. Виконкомом. Зараз можна лічити його забезпеченим. В кінці треба звернути увагу і на місце останнього спокою, де він сам захотів лежати. Тут в Гирявці, коло тієї церкви, яку він теж помагав будувати, він і похований в затінку в’язів та лип, поблизу своїх батьків та брата під великою плахою гніванського граніту. Я іноді відвідую цю одну з великих могил в затінку, куди ніби то не досягають крики з поля боротьби, про яку так талановито він оповідав і де панує вже вікова тиша. "Спи, лежи, наш батьку, наш учителю".

Примітки 1. Про це відомості в конотопському поліц. архіві.

(Науковий журнал "Сумська старовина")