Арраго
  Гофман
  Гурський
  Драгомиров
  Костенецький
  Лазаревський
  Литвинов
  Осадчий
  Парпура
  Полетика
  Пономарьов
  Пpокопович
  Сологуб

Відомий український письменник Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко (1773—1843 рр.) увійшов в історію української літератури, як перший; зачинатель української художньої праці. І хоч усе своє життя письменник прожив у своїй рідній Основі (нині район м. Харкова) і в нашому краї не бував, проте з різних друкованих джерел та усних переказів він всебічно вивчив життя, побут, звичаї і обряди різних верств населення, і зокрема козачої старшини та старосвітського панства лівобережної України, до складу якої входила і Конотопщина. Свої творчі зв'язки з Конотопщиною письменник засвідчив однією з кращих своїх повістей «Конотопська відьма» із життя сотенного містечка Конотопа кінця XVIII століття та історичним нарисом «Предание о Гаркуше».

В сатиричній повісті «Конотопська відьма» письменник різко висміяв нікчемність коряцької старшини, її нездатність правити краєм і корисливість у розв'язанні справ, невідповідність величезному обсягові влади, яка була в їх руках. В ній образно змальовано і старшинський побут з його ледарством, пияцтвом, самодурством та паразитичним життям.

У повісті розповідається про те, як конотопський сотник Микита Забрьоха і писар Пістряп пошились у дурні. Забрьоха має велику владу, але сам дурний, неосвічений і ледачий, вміє рахувати лише до тридцяти і тому без писаря він зовсім безпорадний, нічого не може сказати козакам на запитання, що їм робити й для чого їх зібрали, а тільки кричить і лається. Писар Пістряп -п'яниця, пройдисвіт, шахрай і крутій, який тримає в своїх руках сотника Забрьоху і використовує службове становище у своїх власних інтересах.

Повість побудована на давніх народних повір'ях про відьом. Характеристика самих відьом подається в повісті, головним чином, у плані осміяння забобонних уявлень, які перетворюють бабів у служительок «нечистої сили».

Різні контрасти та іронічні вислови надають розповідям комічного характеру. Наприклад, одержавши наказ від чернігівського полковника виступити з усією сотнею в Чернігів, сотник і писар послали пішки кривого гінця, «дашкандибаєть до вишшого начальства з лепортом», що вони не можуть іти в похід, бо топлять відьом у ставу.

У подібному дусі дається і характеристика бабів, яких запідозрено у відьомстві. Ось як описана Домаха Карлючківна: «Зростом собі невеличка: хоч і у яку хату ввійде, то головою стелі дістане, суха та цибата, на голові волосся, як на кужелі вовна, а коли роззявить рот, так і лопата улізе..., а личком біленька, як чумацька сорочка, та ще й тому, мов граблями уся твар її подряпана».

У повісті реалістично показано, як Забрьоху скинуто з сотенства, а Пістряка - з писарства. Конотоп показаний невеликим і брудним містечком.

«Предание о Гаркуше», який діяв як народний месник в 70—80 рр. XVIII століття на Лівобережній і Слобідській Україні, і зокрема на Конотопщині, написане на Підставі переказів та дійсних подій. У нарисі зображено появу Гаркуші в маєтку Городничого під виглядом приїжджого пораненого генерала, який попросив у нього для відпочинку квартиру, а потім, назвавшись своїм справжнім ім'ям, жорстоко помстився за знущання над бідними людьми та відібрав багаті скарби, нажиті чужою працею.

Звертаючись до Городничихи, народний месник застерігає «не обижай невинних людей, не отбирай у них последнего... Сколько ты разорила семей и пустила в нищих! Ты плачешь... Каково же плачут те, у которых ты последний кусок отняла... Слушайте, пан Городничий, и ты, моя голубочка! Если вы не... исправитесь и не бросите своих гнусных дел, то я, находясь всегда тут близко, наведаюсь к вам єще...».

Письменник використав для свого твору дійсну подію, яка трапилась в Конотопі 15 червня 1782 року. Цього дня народний месник Семен Гаркуша зі своїм загоном зробив напад на маєток конотопського городничого Петра Базилевича та його дружину Степаниду Павлівну широко відому в свій час під ім'ям Парпурихи (по прізвищу першого чоловіка), вилучив у них багато цінностей та ще й висік городничиху за те «що дівчат - кріпачок била, коси відрізала та в холодні льохи садовила».

Квітка-Основ'яненко не тільки не поділяв дворянського погляду на Гаркушу, як розбійника, але й, співчутливо поставився; до Гаркуші і прагнув очистити його образ від поширеної серед панів брехні. У листі до редактора «Современника» Плетнєва 13 вересня 1841 року він писав: «Гаркуша именно был, существовал и с такой удалью действовал. А что слыл он «разбойником» это не винить его. Кто мог постигнуть цель его. Смотрели издали и судили о грабежах его, не входя в намерения».

Для панів-кріпосників і царських чиновників Семен Гаркуша справді був страшним, вони від нього тремтіли, бо він вилучав у них добро, нажите чужою працею і віддавав бідним. Захисником бідних, скривджених і знедолених, поборником правди і волі - таким називали його селяни-кріпаки. Старі люди переказували, що не далеко від хутора Сарнавщина в урочищі «Гончареве» довго зберігалася землянка, де жив Семен Гаркуша.

Іван Рябенко