В історії кожного народу є події, які постійно оточені атмосферою вдячної пам’яті нащадків. Якщо взяти тільки військову історію, то побачимо, що, наприклад, поляки з особливим пієтетом згадують про перемоги під Грюнвальдом та Рацлавіце, росіяни – на Куликовому полі, німці – під Ватерлоо та Седаном... Ці переможні битви в ході справедливих війн були спрямовані на визволення свого народу від іноземного панування, на оборону своєї незалежної держави. Тому й вивчають історію цих битв на шкільних лавах, тому й пишуть про них книги й знімають фільми, тому на честь їх учасників споруджують пам’ятники.

І тільки в умовах колоніального стану країни такі традиції порушуються, бо загарбники прагнуть стерти ці славні події з пам’яті поневоленого народу. Класичним прикладом може служити історія з Конотопською битвою. У ході цієї битви, що відбулася 9 – 10 липня (29 – 30 червня) 1659 року, українська армія вщент розгромила окупаційні російські війська.

Через несамостійне становище України в історичній науці насаджувалися ті концепції, ті погляди на історичне минуле, які відповідали інтересам іншої держави, Конотопська битва цім інтересам аж ніяк не відповідала. Більш того вона нагадувала російським великодержавцям шовіністам про найбільшу в Європі військову поразку, і поразку саме від українців. Ця згадка для їхньої імперської свідомості була аж надто болючою...

Перш ніж повести мову безпосередньо про Конотопську битву, треба стисло охарактеризувати ті історичні умови які її викликали. Отже у розпал Національно – Визвольної війни Б. Хмельницькому довелося укласти військово – політичний союз з Московською державою (1654 року). При всіх його недоліках, договір був рівноправним, а значить і взаємовигідним. Однак московський уряд пішов «своїм путьом», з самого початку розглядаючи договір 1654р. як тимчасовий. Тиск з боку Москви на незалежну Україну посилився по смерті Б. Хмельницького. Москва активніше підтримує за спиною законного українського уряду опозицію, яку очолювали авантюристи та політичні демагоги.

Московські воєводи, що сиділи у Києві зі своїм гарнізоном, все нахабніше втручалися у внутрішньоукраїнські справи, порушуючи волю гетьмана Івана Виговського, прагнули закріпитися у головних містах Гетьманщини. Врешті підбурювана ззовні опозиція за зброю, і Виговський мусив відповісти тим же. Російські війська під приводом боротьби зі «смутою» розпочинають збройний наступ на Україну. Відверто ворожі дії Москви змушують Виговського кардинально поміняти зовнішню політику України. Відновлюється союз з Кримським ханом, а 18 вересня 1658 року був підписаний Гадяцький трактат з Річчю Посполитою. Останній мав у цілому рівноправний характер і в перспективі вів до створення Речі Посполитої «трьох народів», тобто до Корони Польської та Великого князівства Литовського приєднувалась і Україна під назвою Великого князівства Руського. Українська армія веде боротьбу проти російських військ, які не спиняються й перед кривавими репресіями. Військами України і Білорусі й частково Сіверщини керував полковник Іван Нечай, брат знаменитого Данила Нечая, зять Б. Хмельницького.

Глухівський полковник Пилип Уманець оточив великі частини російської армії під Новгородом – Сіверським. На Лівобережжі вів свої оборонні бої полковник Іван Гуляницький. Сам Виговський на чолі найкращої частини війська перейшов кордон і обложив Камінське, а союзні йому татари вчинили наскоки на Недригайлів та Цареборисів.

Російська війна ставала масштабною і до того ж посилювалася внутрішньоукраїнською громадянською. В Україну було спрямоване велике російське військо на чолі з князем О. Трубецьким. Його чисельність дехто оцінював у 360тис. чол. хоч насправді воно було менше (бл.250тис. чол.). Невеликі Українські заслони відійшли у м. Срібне (Прилуцький полк під командуванням П. Дорошенко) та до Конотопа (Ніжинський та Чернігівський полки під командуванням І. Гуляницького) До Срібного вирушила частина російських військ під командуванням Семена Пожарського, котрий розбивши прилучан, оволодів містом. Частина жителів Срібного була перебита, частина взята в полон. 16 квітня 1659 року Трубецькой підійшов до Конотопа. 21 квітня приспіла решта російського війська під командуванням князів Г. Ромадановського, С. Львова та Ф. Куракіна. Розпочалася майже тримісячна облога Конотопа, який мужньо боронили 4 тис. козаків та місцеві жителі. Невдовзі сюди стягнулися всі царські війська, які вийшли зі Слобожанщини.

Успішна оборона Конотопа дала змогу Виговському виграти час і зібрати досить велике військо, яке нараховувало близько 60 тисяч. Добився гетьман і того, що сам хан із 40 тисячною ордою вирушив йому на підмогу. Виговський не дуже поспішав під Конотоп, очікуючи на прихід хана. Як тільки кримські вйська підійшли на Крупич – поле, одразу ж події стали розвертатися значно швидше. 24 червня під Шаповалівкою Виговський розбив значний московський загін. 9 липня (29 червня) 1659 року в день св. Петра й Павла Виговський підійшов до Соснівської переправи під Конотопом і вдарив на 15 – тисячний російський загін, який боронив її. Драгуни українського війська відтиснули ворога, а кіннота, переправившися через міст, почала громити його. (орда залишалася за Соснівкою – річкою в секреті від ворога). Побачивши нечисленне українське військо, князь Пожарський приспів на допомогу своїм 15 тисячам. Виговський умисно став відступати, а Пожарський з основними силами російського війська (друга, менша частина, залишилася під стінами Конотопа) погнався за козаками. Настав момент, коли одна частина його війська вже вискочила мостом на протилежний берег, друга ще готувалася переправитися.

Саме у цей момент розлилася ріка, яку встигли загатити люди Виговського. Важка московська кіннота застрягла в багнистих місцях ріки. Саме в цей час українське військо розвернулося на 180 градусів і перейшло в контратаку, вдарили козаки із засідок, примчала поділена на дві частини орда. Взята московська армія опинилася у безнадійному становищі і танула на очах від вогню й шабель, тонучи у воді… Тим кіннотникам Пожарського, котрим вдалося вирватись з кільця, довелося відбиватися аж до стін Конотопа від напосідаючої української й татарської кінноти. Пізно ввечері перед очима наступаючих союзників московське військо стало відходити з-під Конотопа. Побачивши, як розгортаються події, на нього вдарив з Конотопа Гуляницький зі своїми козаками, захопив частину артилерії, обозу, знищивши чимало ворогів. У цей час Виговський, який підійшов упритул до ворожого табору, звелів своєму війську окопатися, щоб попередити можливу атаку і це зроблено було вчасно. Бій під стінами Конотопа був дуже жорстоким. Сам Виговський, що керував битвою, трохи не загинув. Московське військо не витримало і стало відступати табором до Путивля, відбиваючись протягом наступного дня від українських козаків і татар. Якби підійшла сподівана іноземна наймана піхота, яку король обіцяв прислати Виговському, навряд чи вдалось комусь сховатися за стінами Путивля. Але й так результати битви були вражаючими. Українська армія втратила загиблими 4 тис. козаків, орда 6 тис., а московська - від 40 до 50 тис., хоч деякі джерела подають більшу цифру (навіть 130 тис.). Було взято в полон князя Пожарського (якого хан наказав стратити), князя Ляпунова, двох Бутурліних, ще ряд воєначальників, кілька тисяч солдатів і офіцерів. Донеслася вість і до Москви… Образно про це написав російський історик 19ст. С. Соловйов: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655рр., загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська. В жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах напав на Москву. Трубецький, на котрого поклали найбільші надії, муж на війні щасливий і ворогам страшний, утратив таке величезне військо! Після здобуття стількох міст, після здобуття литовської столиці царська Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи з укріплення Москви. Сам цар з боярами раз у раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить на Волгу, за Ярославль».

Після Конотопської битви Виговський подумав уже про повторення походу Сагайдачного та Михайла Дорошенка на Москву. Однак його грандіозна перемога не призвела до виграшу війни і основною причиною цього був розкол українського суспільства, різні групи якого по – різному бачили незалежну Україну, по-різному бачили її устрій, внутрішню і зовнішню політику і для досягнення свого не зупинялися перед застосуванням зброї. Далися взнаки століття бездержавності і це значною мірою сприяло розгулу анархії та всіляких опозицій, які легко ставали знаряддям у руках іноземних сил.

Якраз після Конотопської битви вибухнуло нове антиурядове повстання. На чолі його було поставлено неповнолітнього Юрія Хмельницького, який був зовсім нездатний до керування державою. На Крим ударив Іван Сірко, змусивши цим хана спішно покинути Виговського і повернути назад. З новою силою запалала громадянська війна, скориставшися чим, московська армія знову з’являється в Україні. Не бажаючи знищення Батьківщини, Виговський склав булаву, яку було передано Ю. Хмельницькому. Невдовзі новий гетьман під натиском московського війська був змушений підписати 17 жовтня 1659 р. новий московсько – український договір. Він був нерівноправний для України, яка з незалежної держави перетворювалася на автономну одиницю у складі Московської імперії…

Попри всі подальші події, попри всі невикористані можливості у боротьбі за незалежність, Конотопська битва була і залишається одним зі славних символів національно – визвольної боротьби українського народу, вона засвідчує високий моральний дух і високий рівень військового мистецтва Збройних Сил України. Її досвід ще раз засвідчив, що будь – які воєнні звитяги залишаються безрезультатними, коли відсутня єдність народу, коли фундаментальна загально національна справа здобуття держави підмінюється боротьбою за інтереси одного класу, групи чи партії, що має своїм наслідком громадянські конфлікти й війни, втрату своєї держави.

ЮРІЙ МИЦИК, доктор історичних наук, професор Дніпропетровського державного університету

Українцям – руссам – русичам - русинам від найдавніших часів до Київського об'єднання слов'ян Середнього Подніпров'я під орудою Кия і пізніше увесь час доводилось жити в екстремальних умовах з небезпечними сусідами зі Сходу та Півночі. Через Україну-Русь пролягали важливі торгово-стратегічні шляхи по Дніпру і суходолу, — це «шлях із варягів у греки» по Дніпру та «Муравський шлях» з Криму через Харківщину з його східними та західними відгалуженнями та «шовковий шлях» з Європи на Схід до Китаю та Індії.

Ніхто не знав, коли і скільки посуне торгових валок і в якому напрямку. Кожна валка мала свої загони самозахисту. Кожний сухопутний чумак-торговець, гість чи судноплавний гість був одночасно і торговою людиною і добре озброєним воїном. При певних умовах він був чемним крамарем, а інколи й грабіжником, що захоплював добро місцевих людей і певні пункти на своєму шляху та збирав данину з місцевих людей. Прикладом цьому можуть бути Аскольд Дьюрі за прізвиськом «Звір».

В таких умовах місцевим племенам доводилось бути завжди напоготові, мати боєздатні загони самоохорони з досвідчених, хоробрих воїнів і такими ж ватажками, здатними приймати блискавичні правильні рішення. Ватажками загонів обирали сильних, хоробрих, мудрих, досвідчених і некорисливих осіб, авторитет яких був незаперечним. В руках ватажка, як правило, зосереджувалась і цивільна, і звичаєво-судова влада. Родовитість і багатство до уваги не брались. Ось тут і починається український менталітет — нетерпимість до зажерливих родовитих та владних бездарностей. Ватажок тримався при владі за згодою віча племені чи роду доти, доки він своїми діями виправдовував довіру одноплемінців. Ось така демократія в Середньому Подніпров'ї і Запорізькій Січі збереглась аж до кінця XVII ст. н.е. Ярими прихильниками її були народні низи. Нові суспільно-економічні відносини на Півдні України прискорили розвиток виробничих відносин. Відсутність кріпаччини, застосування вільнонайманої праці на території січових паланок створювали і нову адміністративно-військову адміністрацію «Козацьку республіку» на січових просторах. Січ — це не тільки козацький гарнізон на тому чи іншому острові Дніпра. Це нова військова виробнича організація українського народу на вільних запорізьких землях.

Паланки забезпечували Січ усім необхідним. Зовнішні закупки січовиків зводились до мінімуму. На Січі дбали про виробництво зброї, виготовляли гармати, виготовляли порох на «майданах», розвивали конярство, вівчарство, скотарство, ткацтво, гончарство, рибальство, шевство, кравецтво, чинбарство, заохочували цивільну та військову освіту. В Січі була посада отамана по освіті. Січ була найдревнішим університетом на Україні. Не закріпивши свою цивільну освіту набуту будь-де січовою, українцеві годі було сподіватись посісти посаду навіть сотника.

Виготовлення гармат на території Інгулецької та Самарської паланок, де були віковічні праліси та запізо-марганцеві руди, привело козаків шляхом проб та помилок до започаткуваня використання реактивної дії гарматних жерл при штурмі фортець. Залп пакету жерл гармат розносив на друзки ворота брам любої фортеці. Сагайдачний, Хмельницький, Сірко та інші отамани січовиків брали штурмом такі фортеці, які були не під силу будь-якій феодальній армії європейських монархів. Силу козаків Сагайдачного, Хмельницького, Сірка, Виговського, Богуна, Кривоноса та інших знали в Криму, Туреччині, Франції, Іспанії та Московії. Французи роками не змогли взяти Дюнкерка, а Сірко здобув його за одну ніч. В Барселоні ще й досі існує заборона вживати ім'я Івана Сірка. Нове вільне козацьке суспільство породило і нову, прогресивну стратегію й тактику, властиву розумові вільної людини. Жодна підневільна кріпосницька армія не могла зрівнятись з козацькою, бо кожен козак у бою усвідомлював свою мету, не був скутий у своїх діях, був підготовлений до бою на основі передової тактики бою, мав право на ініціативу та командне зростання. Козаки Сагайдачного, Хмельницького, Сірка, Дорошенка, Виговського та інших дивували всю феодальну Європу та Туреччину, які були охоплені страхом поширення козацьких республіканських основ на їхні держави. Саме на Україні формувались передумови республіканської конституції Пилипа Орлика, майже на сто років випередивши конституції США та Франції. Проте успіхи козакам давались нелегко. Вони їм коштували великого поту, зусиль і крові у боротьбі з чужинцями і не менших зусиль доводилось витрачати на боротьбу зі своєю зрадливою дрібною й великою козацькою старшиною, що мала на меті лише корисливі інтереси.

Найвизначнішим наступником Б.Хмельницького в усіх відношеннях був Іван Остапович Виговський, але на його українському державотворчому шляху наїжилася зажерлива й обмежена козацька старшина. її дуже не влаштовували традиційні козацькі звичаї та непослух бунтівливих селян. Козацька старшина більше дбала про свої інтереси, нехтуючи елементарними інтересами селян та міщан. Старшина не могла сама упоратись зі своїми волелюбними селянами, а тому шукала підтримки у коронованих осіб та їхніх емісарів на Україні.

Ось така древня демократія на Україні кінця XVII ст. як хворий зуб чи скалка у п'яті мордувала Польщу, Московію та Туреччину. Козацька республіка Україна була на заваді Польщі — укріпитися на просторах від Балтики до Чорного моря, Туреччині — завоювати Європу, а Московії — захопити Босфор, Дарданели, Близький Схід з Єрусалимом та Балканами, 3-й Рим склепати! Всі монархи Європи і Порта були єдині проти України, бо вона загрожувала їхній феодально-кріпосницькій системі.

Б.Хмельницький, І.Виговський, а потім і І.Мазепа розуміли це і руйнували антиукраїнські союзи та силою зброї відбивалися від зовнішніх ворогів, граючи на їхніх протиріччях. Найкраще це вдавалось Б.Хмельницькому та його писареві І.Виговському. Але надто були нерівні сили гетьманів і вузьке коло українських патріотів у гетьманському оточенні та велика кількість обмеженої козацької старшини, яку стримувала лише тверда рука Б.Хмельницького.

Великої шкоди Україні завдавала така одіозна фельдєгерська посада як «наказний гетьман». Там, де не міг бути присутнім гетьман, він посилав туди свого посланця з запасною булавою та універсалом як заступника гетьмана і козаки шанували його як гетьмана. Обмежений, але славолюбивий «наказний» уражався бацилою гетьманської слави. Крім того на утримання гетьмана (на ранг) давалось 100000 дворів (сто тисяч дворів посполитих селян). Слава і жадібність тупої старшини наплодила у XVII ст. силу зрадників-наказних гетьманів на горе Україні і вони запродували її вусебіч.

За свого життя Б.Хмельницький своєчасно не подбав про свого наступника і народ про це нічого не знав. Раптова смерть Богдана (чи отруєння) збентежила генеральну старшину, в більшості його родичів. Почалась гризня за владу, бо гетьманський ранг обчислювався у сто тисяч дворів посполитих селян по всій Україні. Кожен вважав себе найдостойнішим претендентом на гетьманську булаву.

ТВОРЦІ ВЕЛИКОЇ РУЇНИ

Достойнійшими за І.Виговського вважали себе М.Пушкар, П.Тетеря, І.Безпалий, П.Апостол та інші. Вони вусебіч вели інтриги проти нього своїми доносами королю та цареві. їхнє стукацтво було підставою для Варшави та Москви втручатися в українські справи. Не на висоті виявився й Іван Сірко з Запорізьким Кошем у справах захисту української державності. Спільними зусиллями вони й унеможливили спроби І.Виговського створити міцну Українську державу.

Козацька старшина власними силами не могла тримати в покорі свій народ, який не хотів ні польського холопства, ні московського рабського кріпацтва, ні турецького гаремно-галерного ісламу, а хотів вільного козацького ладу. Старшина почала шукати підтримки своїх привілеїв і влади над своїм народом хто в Москві, хто в Варшаві чи Стамбулі. Міжусобна гризня старшини обезкровила Україну і перетворила її на «Велику Руїну». Тоді говорили: «Від Богдана до Івана (Мазепи) не було гетьмана (1657 — 1687 роки). Міжусобну старшинську колотнечу найпідліше використовувала на своє безголов'я Польща з російським царатом.

З усіх наступників Б.Хмельницького найбільше виділявся інтелектом, освітою, хитрістю, військовим талантом та дипломатичністю І.Виговський. Саме його і хотів бачити при своєму синові Юркові консультантом Б.Хмельницький. Проте, чорна заздрість та інтриги П.Тетері, М.Пушкаря, І.Безпалого, П.Апостола, Ханенка, І.Брюховецького та інших польсько-московських стукачів унеможливила спроби І.Виговського створити міцну Українську державу. Російський царат через В.Шереметьєва, О.Трубецького, Г.Ромодановського та Семеона Пожарського хотів обманом заарештувати гетьмана І.Виговського та звести нанівець демократичні основи на Україні, але І.Виговському ці пщлі наміри стали відомі. В яких же умовах заварювались ці бридкі щи московського царату?

ЛІТОПИСИ ПРО ПОГОДУ В XVII СТ.

Кліматичні зміни в Європі почалися ще в четвертичному періоді палеоліту. Причини похолодання різні, але найголовніші з них — космічні катаклізми, що відбулися в космічних просторах, через які пролягала орбіта Землі. Так 11541 року до н.е. дуже зблизились орбіти Землі, комети Галлея та орбіта метеоритного кам'яного поясу Сонячної системи з масовим випаданням на Землю та Місяць величезних кам'яних брил. Це викликало на Землі неймовірно сильні шторми в океанах, потужну вулканічну діяльність, землетруси, цунамі з потопними явищами в Європі, зміну полюсів та екватора Землі, зледеніння в Європі. Потепління в Європі відновлювалось дуже повільно.

Згідно літописів Київської Руси регіональні похолодання були частими явищами. Так холодними були зими і весни 1605— 1615 років (десятирічний цикл). Дуже холодними були зими і дощові літа в 1657 і 1658 роках. Холодні та дощові поліття змінювалися посушливими та навалою сарани. Таку 1683 році вдруге зацвіли дерева (дані Мазуринського літопису).

В 1653 році дуже постраждав південь Московії від дощових злив та градобоїв (Брянськ — Севськ — Вороніж). У 1657 році Московію знову спіткали великі зливи та градобої, перед початком яких у високих широтах вся небесна сфера палала різноколірним північним сяйвом («знаменне небесное к беде и пожарам»). В 1658 році Московію знову спіткала холодна зима з хуртовинами та посушливим літом. Така ж сама погода в Московії була і 1659 року з затяжними зливами, градобоєм та нашестям сарани. В Московії почався голод. Купці й монастирі мали запаси хліба, але приховували його для згвинчування цін та закабалення простолюдинів. В 1659 році холодна зима та недороди спіткали й Україну, але у меншій мірі Полісся та лісостеп Конотопщини.

Голод у Московії викликав заворушення селян, розбої та грабежі на дорогах. Москва теж була оточена юрбами голодного люду. Царат з боярською Думою вирішив поправити свої труднощі за рахунок України, посиливши експансію до чорноморського узбережжя. Царат почав формування армії з розбійних загонів для ліквідації козацького самоврядування на Україні. Одночасно царат вів підступні інтриги на Україні, залучаючи на свій бік лестощами та обіцянками зрадливу промосковську старшину.

Від купців, своїх розвідників, з перехоплених листів фельдєгерів до В.Шереметьєва та О.Трубецького І.Виговський своєчасно довідався, що його хочуть заарештувати. Проте, він продовжує люб'язну переписку з царем та московськими воєводами, щоб виграти час доки знайде нових спільників в особі татар, польських добровільних загонів гусар та затяжних (найманих) загонів сербів та молдаван. Московські воєводи переважали І.Виговського кількістю своїх воїнів, але це зборище грабіжників було неповоротке, погано озброєне і що гірше навчене військовій справі як мистецтву.

І.Виговський повільно наближався з Чигирина до Біловежжя Ніжинщини, обравши свій ранговий маєток Крупичполе як ставку та центр збору й навчання загонів своїх козаків, тримаючи в невіданні московитів про свої сили. Проливні дощі та розбагнючений степ заважали рухові обозів з продовольством та гуртами худоби й коней, але кожен козак-кіннотник мав свої недоторкані запаси. Регіон Біловежжя І.Виговський використав для поповнення своїх запасів солоної риби, худоби, сіна, пшона, гречаної крупи, хліба та озброєння. Як тільки припинились дощі та підсох степ, підійшли до с.Голінки татари, І.Виговський на настійливе прохання ГГуляницького про допомогу, рушив до Конотопа, а йому назустріч виступив С.Пожарський з-під Конотопа. Місце вирішального бою нав'язав С.Пожарському І.Виговський — с.Соснівку.

Моральний стан московських воїнів був на низькому рівні. Укомплектовані з розбійно-грабіжних загонів для грабежу на Україні — у них не було нічого святого за душею. Затуркане, залякане московське «воїнство» своїми командирами трималось купи лише страхом. Безліч разів катований та «мічений» своїми кріпосниками, московський кріпак з подивом побачив на Україні вільного селянина не такого як у Московії, січеного на стайнях, і це вражало озброєного московського холопа, погіршувало його боєздатність. Безліч разів обікраденого голодного холопа важко було без кінця дурити. Грабіж в очах підневольного москаля ставав оголеним, засобом наживи своїх командирів, що мали свої обози награбованого. Затурканого та забитого москаля приголомшували сонячні та місячні затемнення, потужні північні сяйва, «кола» та «стовпи» навколо місяця та призахідного сонця з кількома сонцями та місяцями. Всі ці природні явища наганяли на марновірного москаля страх. Така армія трималась купи лише при успіхах та безкарних грабежах, а при невдачах перетворювалась на отару овець та на ясир для татар. Московський кріпосний «вояка» більше думав не про перемогу, а як би його не закатували перед строєм тупі князі або катували когось іншого, а не його, тільки не його! Такий воїн ніколи не був надійним у бою. Затурканий кріпосний москаль виявився поганим воїном і під Конотопом. Обеззброєну Московську державу врятувала лише зрада свого народу продажною укрїнською козацькою старшиною, яку Т.Шевченко відніс до розряду «грязі та смітть».

ПРОВАЛ ПАСТКИ НА І.ВИГОВСЬКОГО

Отже для арешту І.Виговського в 1659 році на Україну було послано понад 200000 воїнів на чолі з О.Трубецьким, ГРомодановським, С.Пожарським. С.Львовим, Ф.Куракіним, П.Скуратовим та іншими. Лише на захоплення Конотопа було кинуто

40000 воїнів. 70-денна облога фортеці почалася 21 квітня. Обороною фортеці керував полковник Г.Гуляницький. Штурмувати Конотоп допомагав О.Трубецькому «наказний гетьман» з волі Г.Ромодановського, порадами якого О.Трубецький нехтував.

Московські воєначальники планували узяти фортецю одним махом і відгуляти великодні свята надармівщину та захопити запаси міста, але конотопчани внесли поправки в це планування, — вони захищались мужньо з контратаками та нічними нападами на москалів лід час туманних ночей. Три ряди оборонних валів та ровів перед валами надійно захищали місто. Спроби москалів засипати рови були невдалими, бо козаки цією землею за ніч зміцнювали вали фортеці. Гарматно-лучний обстріл москалів не досягав мети, а гармаші Конотопа вели неквапливий, але дошкульний прицільний обстріл у відповідь по позиціях москалів. Конотопчанам в обороні фортеці дуже допомагали багнисті простори перед валами. Взимку конотопчанам було б набагато важче захищатися, але О.Трубецькой був не дуже «книжен» і не читав літописів про штурм Липецька-Конотопа ханом Ногаєм у січні 1283 року.

Ставка О.Трубецького знаходилась за 10 км від Конотопа в урочищі «Таборище» на південній околиці с.Підлипного. Керівництво облогою та штурмом фортеці проводилось за допомогою «гінців» (фельдєгерів). Листоношні команди не завжди відповідали справжній бойовій обстановці і часто приносили більше шкоди атакуючим ніж успіхів. О.Трубецькой часто не хотів відриватися від «чревоугодия» та чаювання у спокійній обстановці з витівками «потєшных робят». Він годинами не приймав донесень гінців, щоб не порушувати блазнювальні вистави скоморохів.

Таке ж артистичне блазнювання спостерігалось і під час другої світової війни (1941 —1945 рр.)

Спіймавши облизня біля валів Конотопської фортеці під час штурмів, О.Трубецькой та його мудрагелі вирішили вплинути на психіку конотопчан. По території спалених куренів Вовкогонівки, Загребелля та Дрижчівки проводились цілоденні маятникові марші москалів на виду у конотопчан, щоб продемонструвати свою велику силу. Така «хитрість»застосовувалась і в 1942 р. понад Доном біля Воронежа, щоб налякати німців великою силою: ганяючи сюди-туди 569 стрілковий полк цілу ніч. Спадщина! Під час безглуздих маршів «потєшные робяты» носили з собою опудала повішених на шибеницях «козаків», «татар» та «поляків», а переодягнених на козаків москалів били палицями, вони корчилися, просили пощади та закликали конотопчан здаватися у полон. Ця скоморошня лише веселила козаків на валах. Ну як тут не згадати вішання опудала І.Мазепи у Глухові царем Петром І та тягання опудала по Глухову та биття його ціпками. Чисто московська злобна мстивість. Особливо захоплювався витівками «потєшных робят» С.Пожарский під час свого маршу до с.Соснівки.

Довідавшись про підступні наміри царату, І.Виговський почав гарячково готуватись до відсічі московській армії. Легковажити такою небезпекою не можна було. Він спішно зібрав віддані йому полки, домовився з Мехмет-Преєм про допомогу, але не повідомив хану про кількість козаків, яких ще треба було переформувати та навчити до зустрічі з москалями. Гетьман домовився з керівниками польських добровільних загонів гусар А.Потоцьким, Яблоновським та Липчинським про допомогу та спільні навчання з козаками в боротьбі з московською кіннотою в степах Білих Веж. Гетьман найняв «затяжні» (наймані) загони сербів та молдаван для посилення охорони ставки гетьмана. Своєю ставкою у Біловежжі гетьман зробив свій ранговий маєток Крупичполе. Козаки посилено готувались до форсування річок у нічний час, спорудження загатних гребель та затоплення пойм річок, де передбачалась атака на «ворога», та нічне форсування кіннотою обезводженої річки нижче загатної греблі. Що це нове у військовому мистецтві «по-Виговському», а чи відгомін забутої праукраїнської тактики минулих часів?

Учбове тренування козаків на Удаї та Острі виявилося занадто мокрим для москалів на р.Куколці, а тому цю ганебну купіль московська історіографія замовчує усі 340 років і автору цих рядків часто закидали: «Зачем ты листаешь зти грязные страницы истории и даешь русским в нос?» (Москальов И.Б.).

Одночасно козаки заготовляли худобу на свіже м'ясо, солому та в'ялену рибу, бондарі робили липові діжки для тіста (рідкий хліб), заготовляли пшоно, робили вози, кували холодну зброю та багри проти кінноти, заготовляли порох та відливали кулі, робили сідла та кінську збрую. Все робилось без примусу, швидко і добротно. І.Виговський не хотів спільно з татарами переправлятись через броди річок біля с.Голінка та М.Самбора, щоб татари не знали про справжню силу його полків і грали допоміжну роль. І.Виговський остерігався, щоб Трубецькой не підкупив хана так, як король Казимир підкупив хана під Берестечком. Татари І.Виговському потрібні були більше для повного оточення москалів під Соснівкою та полонення їх.

У другій половині червня 1659 року І.Виговський повів свої полки від Крупичполя, Івангорода та Білих Веж через Тиницю на Соснівку, перевіряючи їхню бойову готовність на марші.

Довідавшись про прибуття І.Виговського до с.Соснівки, О.Трубецькой припинив штурм Конотопа і послав більшу частину своїх військ під командою С.Пожарського теж до с.Соснівки. На допомогу С.Пожарському, як передові загони та розвідники, були надані козаки наказного гетьмана І.Безпалого («наказним» його зробив Г.Ромодановський). С.Пожарський не любив І.Безпалого і нехтував його порадами. Козаки І.Безпалого по дорозі до Соснівки мали кілька дрібних сутичок з розвідниками І.Виговського. С.Пожарський наближався до с.Соснівки як на степову мисливську прогулянку. Бездарний і зарозумілий матюхальник С.Пожарський даремно нехтував слушними порадами свого лакузи бути обережним при зближенні з І.Виговським. Безпалівці відчули, як пильно стежать за рухом москалів «виговчики», але С.Пожарський рухався не кваплячись і на степових «привалах» (перепочинках) пиячив і розважався. «Потєшные робяты» на привалах і на ходу влаштовували герці з «виговчиками» і перемагали під вигуки і регіт москалів: «Дави хохлов!» Або співали щойно створені походні шлягери:

«Царь наш батюшка родной
И болярин Семеон Пожарский
Нас ведут в поход степной
Уничтожить стан татарский».

Інші колони горлопанили:

«Князь Пожарский молодец удалой
Нас ведет походом.
— Куда?
— На Сосновку!
— Зачем?
— На базар!
— Что там купим?
— Самовар!
— Зачем?
— Будем ляхов, татар резать, хохлов бить!
— Будем чай горячий пить!
— Ура!

Споглядаючи за цією скоморошнею, «наказний» І.Безпалий цідив крізь зуби своїм наближеним: «Злигала нас недоля та лиха година з цими «болярами» та окольничими. Ідуть як телята на Соснівську різницю і не зважають на застереження». Ознайомившись з даними розвідки, місцевістю, взаємним розташуванням військ та місцезнаходженням ставки О.Трубецького за 10 км від своїх військ. І.Виговський вигукнув: «Бог послав нам знову Пилявці і гріх буде не повторити їх під Конотопом!»

На спільній нараді у І.Виговського було домовлено і дано вказівку козакам готувати переправу на виду у Пожарського через р.Куколку, ганьбити московитів та викликати їх на герці, вести голосні розмови про завтрашній ранковий бій. Друга загатна гребля будувалась потай нижче по течиї р.Куколки для заболочення соснівського та шаповалівського русла Куколки та низини. Друга загатна гребля зменшувала рівень води в Куколці для переправи кінноти козаків і поляків під час нічної тилової атаки на війська С.Пожарського із засідки між Соснівкою та Полівкою. Орієнтири нічної атаки встановили підлипенські розвідники. Щоб не чути було тупоту коней, їм на ноги прилаштували м'які «капці». Удар наносився в обхід усіх ярів з виходом на підлипенську дорогу до Шаповалівки. З допомогою підлипенських провідників татари починали атаку на світанку через Саранівське городище зі сходу, коли бій буде уже в повному розпалі. Підлипенські козаки перед боєм успішно вночі відігнали коней резерву Трубецького далеко в Торговицький степ, а потім передали їх І.Виговському після бою.

НІЧ ПЕРЕД БОЄМ

У п'ятницю 27.06.1659 року воїни С.Пожарського вели активні підготовчі роботи до рейду по с.Соснівці та атаки на ставку І.Виговського, хоча до ладу не знали, де він перебуває. А він ще на світанку почав особисто оглядати ліве прибережжя р.Куколки з лозняками та вербами від загатної греблі до місця переправи через р.Куколку. Загатну греблю гетьман наказав закрити перед заходом сонця, а переправу через Куколку починати козакам опівночі по сигналу з Соснівки трьома світловими стрілами. Вслід за козаками через Куколку тихо мали рухатися поляки. У визначеному місці (урочище п'яти доріг) загони мали вишикуватись і чекати фіктивної атаки козаків з Соснівки. По сигналу з Соснівки трьома пострілами з гармат і трьома вогневими стрілами мала початись вирішальна тилова і лобова атака на табір С.Пожарського.

В другій половині дня І.Виговський інспектував татарську ділянку атаки в присутності Мехмед-Гірея. Татари мали на світанку переправитись біля Саранівського городища на правий берез р.Куколки і атакувати С.Пожарського зі сходу пізнім ранком. Татари були задоволені, на них випадав найменший тягар бою, а І.Виговський уникав зрадливості непевних союзників.

У суботу 28.06.1659 р. день згасав тихо і віщував погожий ранок. Сонце передавало свої повноваження повновидому місяцеві. Потомлені риттям шанців та інших укріплень москалі після досить холостої юшки з солониною, про яку злословили: «Крупина за крупиною ганяется с дубиною» та по півтарані «на рыло» і «від пуза» води з криниці, лягали горілиць просто неба й міцно засинали, теревенячи перед сном: «Ничаво, робятушки! Завтра в Сосновке отожремси!». В наметі С.Пожарського йшла нарада князів-бояр та окольничих, як найкраще полонити «Івашку Виговчика» і заколодженого доставити до Москви «перед ясные очи царя батюшки». Удар планувався на ранок, як тільки розсіється над болотом туман. Всі спроби розвідників І.Безпалого щось розвідати удень про наміри І.Виговського та розташування його військ — не мали успіху. У вечірньо-нічні часи безпалівці тим більш були безсилі, бо в шаповалівських зимівниках не залишилось людей — всі втекли від івалту москалів до Соснівки.

До намету С.Пожарського покликали І.Безпалого.

— Доложіте обстановку, наказной, в степи и перед мостом,— буркнув не привітавшись С.Пожарський.
— Я щойно був на мосту. Міст добротний. На нашому боці перед мостом виготовлені пересувні перепони проти кінноти, їх охороняють воїни. За мостом на Соснівку підходи чисті, кругом тихо, але це оманлива тиша. Можлива нічна атака з Соснівки. Слід чекати спроб ударів і зі сходу, і з заходу степу.
— Что предлагаешь, наказной?
— Відвести від мосту козаків і царські війська на ніч, щоб удар виговчиків був пустопорожнім. Моїх козаків і частину ваших військ відрядити в степ, щоб упередити оточуючі маневри татар і виговчиків.
— Почему прекратилась связь с лагерем князя Трубецкого, почему нет от него гонцов, почему не прибыл конный резерв и обоз с продовольствием?
— Ваше сіятельство, зв'язком відає князь С.Львов, а постачанням та кінним резервом окольничий П.Скуратов. Вартовий подав С.Пожарському листа.
— Где гонец?
— Умер от ран. Читаючи листа, С.Пожарський захлинався матерщиною, перераховуючи всі нутрощі людини.
— Украсть десяток-другой лошадей куца ни шло, но умыкнуть весь конный резерв! Ну и князюшка Алексеюшка. Мать твою...! Виждавши паузу, наказний запропонував налагодити зв'язок з Трубецьким.
— Головой отвечаешь за связь и снабжение! Собирай своих головорезов и вручи донесение Трубецкому! Стримуючи ознаки радощів, що вирвався з-під опіки нерозважливого С.Пожарського, добірний загін І.Безпалого мчав до с.Підлипного в урочище «Таборище» (нині тракторний стан 1-го відділку радгоспу) в ставку О.Трубецького. Дрібні загони татар і козаків І.Виговського уникали сутички з І.Безпалим. Прочитавши листи С.Пожарського, та вислухавши інформацію про військову обстановку під Соснівкою, О.Трубецькой рішуче сказав, що більше 200 обозних коней, нав'ючених продовольством, не дасть.
— Я не пастух Петрухе Скуратову и не обозный Сеньки Пожарского. Обоз надо беречь! Під охороною сотні козаків І.Безпалого 200 нав'ючених коней рушили до Шаповалівки. Через годину її зустрічав з чортиханням С.Пожарський. В ставку О.Трубецького зразу ж були відправлені хворі та поранені москалі (своїм ходом). Ледве виїхали з розташування військ С.Пожарського, як почалася фіктивна атака козаків з Соснівки. 28.06.1659 року над Соснівкою упали на землю вечірні сутінки. Здавалось все навколо потонуло в тиші. В місячному освітленні посеребрені росою трави, кущі лозняків та приболотні верби і їхні тіні набирали якихось таємничих обрисів. Ближче до півночі у заростях запугукали пугачі, подали свої голоси сиворакші та болотні бугаї. З боліт і русла Куколки стали злітати зграями водоплавні птахи, перелітаючи над табором москалів у різних напрямках.
— Чего зто они разлетались? — питали одні.
— Стают на крыло, — відповідали інші. Птахів потурбували козаки І.Виговського вище і нижче Соснівської греблі. Тихо форсуючи Куколку невеликими групами, козаки знімали без галасу сонні передові пости москалів, ліквідували загороди та різні перепони для кінноти перед греблею і десь опівночі подали сигнали, що шлях для кінноти вільний. Несподівано, як вихор, змітаючи напівсонних переляканих москалів, козаки увірвались у табір С.Пожарського, але потім уповільнили натиск, «злякались» і почали безладно втікати до Соснівки. Переполоханий С.Пожарський і його керівні «сотоварищи» спочатку добряче розгубились, а коли побачили безладну «втечу» козаків — кинулись нерозважно з усіма силами переслідувати утікачів і вскочили у Соснівку. В Соснівці злетіли у повітря три сигнальні стріли і гарматні постріли — знак козакам і полякам до атаки табору С.Пожарського з тилу.

В Соснівці «переляк» козаків зник. І.Виговський упустив С.Пожарського у Соснівку настільки, щоб ударити на нього зусебіч. С.Пожарський спохватився, але вже було пізно. Організованого відступу у москалів не вийшло, почалась панічна втеча до греблі. Кіннота С.Пожарського у місячних сутінках усюди натикалась на перепони і пастки. На греблі і перед нею створилась «пробка». Кіннота і піхота робили спроби перебратися через річку уплав, але загатна гребля зробила своє діло: кінні і піші топились у багнистих пливунах. На крики по допомогу ніхто не реагував, біля греблі йшла жорстока різанина та розстріл упритул. Не втішились і ті, хто проскочив греблю, бо з боку Підлипного почалась атака козаків і поляків. Почався жорстокий передсвітанковий бій. Серед командного складу Пожарського не було єдності, команди суперечили одна одній, воїни не знали кого слухати. Остаточно приголомшила москалів ранкова атака татар. Оточення виявилось повним. Увесь день 29.06.1659 року довершувався розгром і полонення окремих груп. Це був, власне, уже не бій, а полювання з арканами на оточених москалів, залишених напризволяще, голодних і обізлених на своїх командирів. Метався по степу з загоном охорони С.Пожарський, розмахував шаблею і вивергав на всіх хриплий мат та заклик давити «хохлов, ляхов и татар», аж доки не був заарканений татарами, зв'язаний сирицею і доставлений до хана Мехмет-Гірея.

Хан докоряв С.Пожарському, що безглуздо погубив царське військо, а князь брудно виматкжав хана і плюнув йому межиочі. З наказу хана татарин одним махом ятагана відтяв Пожарському голову. Утираючи рукавом обличчя, хан обурювався: «Князь, а плюється, як верблюд». Голову Пожарського відправили полоненим москалем О.Трубецькому.

Разом з Пожарським потрапили у полон С.Львов, В.Куракін та П.Скуратов. Втрати москалів убитими та полоненими становили понад 30000 воїнів. Точні втрати москалів понад три сотні років замовчувались і нині вони не подаються.

Загиблих козаків, татар і москалів хоронили окремо на території нинішньої Шаповалівки. На глибині 2-х метрів будівельники виявили масові поховання (під дитсадком).

Усіх полонених москалів І.Виговський віддав татарам, а гармати полякам як трофей. Після розгрому москалів під Соснівкою О.Трубецькой та Г.Ромадановський з І.Безпалим зняли облогу Конотопа й, відбиваючись від козаків І.Виговського, розгубивши свій обоз, спішно відступили до Путивля. Деморалізовані рештки москалів О.Трубецького та Г.Ромодановського були неспроможні захищати Московію. Царський уряд укріплював Москву і готувався до переїзду в Казань. В московських військах спалахнули заворушення за несплату грошей за українські походи, але з допомогою загонів Артамона Матвеєва заколотників страчували і заворушення у військах придушили. Г.Ромадановському з великим трудом удалось створити нову загарбницьку армію для поневолення України.

Інтриги та відверті виступи противників І.Виговського заставили його повернути свої сили на Гадяч проти наказного гетьмана Павла Апостола, але перемогти їх не вдалося. Не вдалося І.Виговському вигнати з Києва В.Шереметьєва. Крім того, проти І.Виговського виступили І.Богун, І.Сірко. Блискучий рубака на полі бою, І.Сірко був обмежений у політиці і державотворенні. Підбурений провокаторами-крикунами в січовому Коші, що І.Виговський запродує Польщі Україну, Сірко сліпо виступив проти І.Виговського. Під час участі татар у боях під Конотопом і Соснівкою І.Сірко зробив наскок на Крим і заставив Мехмет-Прея припинити допомогу І.Виговському та повернутися до Криму.

З великою здобиччю татари посунули до Криму з-під Соснівки, а поляки з військовими трофеями —до Польщі. І.Виговському треба було розв'язувати складні питання в боротьбі за владу і Українську державу. Зажерлива і обмежена козацька старшина була далеко не патріотична. її більше цікавила гетьманська влада, рангові маєтності та царсько-королівська протекція. Свій же народ для неї був лише робочим бидлом. Отямившись від Соснівсько-Шаповалівських Пилявців, ціною величезних зусиль та страт своїх воїнів, невдоволених поразкою під Конотопом та Соснівкою, царат створив нову армію. Використовуючи міжусобну колотнечу козацької старшиини, Г.Ромодановський знову рушив на Конотоп.

Конотопська сотня не могла вчинити Г.Ромодановському опір. Конотопчани з хлібом-сіллю та хресним ходом під церковні дзвони вийшли на зустріч Г.Ромадановському, благаючи його не карати мирних людей, адже не вони чинили опір, а козаки ніжинського полковника Г.Гуляницького. Злорадний і мстивий Г.Ромадановський зневажливо відповів: «Винных Бог сыщет, а войско надобно потешить!»

Три доби московське воїнство чинило гвалт, наругу та грабежі у Конотопі. Були вщент розграбовані навіть Конотопські церкви. Таке ж саме мародерство Ромодановський чинив повсюдно по Україні, забираючи собі усе найцінніше, називаючи українців «виговчиками» та «чумазыми хохлами». Найбільше москалі збиткувались над беззахисними простими людьми. Навіть козацька старшина починала шкодувати, що своєчасно не підтримала І.Виговського. Бувший наказний гетьман І.Безпалий повсюдно чув докори на свою адресу за нерозсудливу підтримку розбійних москалів.

Він картався у муках сумління і пішов у монастир замолювати свої гріхи яничара-зрадника. Полум'я міжусобної боротьби старшини охопило усю Україну і вона перетворилась на велике згарище — суцільну «Велику Руїну».

Характеризуючи козацьку старшину чих часів та її прислужництво царям та королям Т.Шевченко у вірші «І мертвим, і живим, і ненародженим...» писав:

«Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани...»

ПРИМІТКИ
Паланки:

1. Правобережні: Кодацька, Бучанська, Інгульська.

2. Лівобережні: Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська, Прогнойська (гирло Дніпра), Бугоградівська.

*Доповнення.

Після Конотопсько-Соснівської битви та ганебної втечі до Путивля, у царських військах виникли заворушення з вимогою сплати грошей за бої під Конотопом. Зусиллями загонів Артамона Матвеєва бунтівників придушили стратами. Новостворений корпус очолив Г.Ромодановський і в кінці вересня (?) 1660 року знову рушив на Конотоп. Вчинивши тридобовий гвалт і наругу над конотопчанами. Мародери втішались три доби, а потім рушили на Борзну. Місто палили, а мешканців страчували. Жінок та дітей відправляли в Московію як заручників.

ЛІТЕРАТУРА:

1. М. Грушевський «Історія України-Руси».
2. Ф.Єфіменко «Історія українського народу».
3. М.Костомаров «Історія України».
4. М.Аркас «Історія України-Руси».
5. Г.Кониський «Історія Русів».
6. С.Величко «Літопис».
7. Літописи старожилів Конотопа.
8. Розповіді репресованого соснівського священика Карпа Трохимовича Копитченка (м.Хібіногорськ Мурманської обл.).
9. Підлипенський церковний літопис та розповіді репресованого на 26 років підлипенського священика Дмитра Степановича Карпенка.
10. Розповіді підлипенських літніх людей: А.А.Лисий, Т.І.Лисенко.
11. О.М.Лазаревський «Описание старой Малороссии» (Нежинский полк).
12. Е.П. Борисенков, В.М.Пасецький «Экстремальные природные явления в русских летописях XI— XVII ст. » Ленинград, Гидрометеоиздат, 1983 г.

І.ЛИСИЙ,
краєзнавець, м. Конотоп.