Арраго
  Гофман
  Гурський
  Драгомиров
  Костенецький
  Лазаревський
  Литвинов
  Осадчий
  Парпура
  Полетика
  Пономарьов
  Пpокопович
  Сологуб

ИЗ ПЛЕЯДЫ СЛАВНЫХ СЫНОВЕЙ ОТЕЧЕСТВА
НОВІ ФАКТИ З ІСТОРІЇ ПОХОВАННЯ ГЕНЕРАЛА ДРАГОМИРОВА
ЗВІТ ПРО ПОШУКОВІ РОБОТИ
ДРАГОМИРОВ Михайло Іванович (8.11.1830-15.10.1905), військовий письменник, генерал-ад'ютант, професор тактики і військової історії Академії Генерального штабу. В Турецьку війну 1877-78 першим перейшов Дунай з 14-й дивізією і забезпечив розгортання російських військ на зайнятому плацдармі. Був важко поранений на Шипкинськом перевалі. В 1878 начальник Академії Генерального штабу, в 1889 командуючий військами Київського округу, 1898-1903 київський генерал-губернатор. Автор "Нарисів австро-прусської війни" (1860). Належав до числа найбільш послідовних борців з іудейським засиллям в Росії.

Воєнну службу почав в 1849. Під час австро - итальяно - французької війни 1859 знаходився при штабі Сардінської армії. З 1860 викладач, в 1863-69 професор кафедри тактики Академії Генштабу. З 1869 нач-к штабу Київського воєн. округа. В 1873 - 77 командував 14-й піхотною дивізією, з якою брав участь в російсько - турецькій війні 1877 - 78, успішно керував переправою через Дунай в Зімннци і діями частин дивізії при обороні Шипки. З 1878 начальник Академії Генштабу. З 1889 команд, військами Київського воєн. округа, а з 1898 також київський, подільський і волинський ген. губернатор. З 1903 член Держради. З 50-х рр. займався питаннями воєн. педагогіки. Надаючи велике значення моральному чиннику у війні і розвиваючи ідеї А. В. Суворова, вимагав вивчати солдата тому, що необхідно в бою; виступав проти муштри. Виключить, роль Д. відводив воєн. дисципліні і виступав за упровадження в армії строгої законності, обов'язкової для всіх військовослужбовців. Пропонував виховувати в солдатів свідоме відношення до виконання своїх обов'язків, підкреслював роль особистого прикладу збоку офіцерів. Багато зробив для розвитку тактики стрілецьких ланцюгів. Д. автор праць по воєн. історії, тактиці, навчанню і вихованню військ.

В праці «Про висадки за стародавніх і новітніх часів» (Спб., 1857) і ін. творах він доводив значення морального чинника для успіху бойових дій. Свій досвід по навчанню військ Д. висловив, в працях «Досвід керівництва для підготовки частин до бою» (Ч. 1-3. Спб., 1866-96) і «Підготовка військ за мирного часу» (Київ, 1906). Написав «Підручник тактики» (Сдб., 1879), що служив більше 20 років основною допомогою в Академії Генштабу. Брав участь в розробці Польового статуту 1900. Ідеалістична абсолютизація вольової сторони людини як гл. чинника війни викликало в Д. зіставлення людини техніці, недооцінку значення нової воєн. техніки і вдосконалення зброї.

Використані матеріали Радянської військової енциклопедії в 8-ми томах, тому 3.

Добре, що матеріали біографічного, характеру про нашого славного земляка, генерала Михайла Івановича Драгомирова інколи. з'являються в місцевій періодиці. Так, час збирати каміння... Та ця постать продовжує залишатися малодослідженою, спірною, цікавою і такою, що викликає захоплення. Тому пропонується дещиця маловідомого матеріалу, що висвітлює, зокрема, і останні рокі життя М.Драгомирова.

Генерал Михайло Іванович Драгомиров, є одним з видатних представників військової думки другої половини XIX ст. Його ім'я, як військового педагога, тактика, публіциста було широко відоме не тільки в Росії, а й за кордоном. Його військові твори перекладалися на іноземні мови і користувалися великою популярністю в Західній Європі та Америці.

Один з сучасників генерала писав, наприклад, що у Франції серед офіцерів частенько можна було чути: «Якби нашим Головнокомандувачем на війні був ваш Драгомиров, — нас би ніхто ніколи не переміг». Учасник декількох військових походів, начальник штабу військ Київського округу, славетний герой російсько-турецької війни 1877-78 р.р., професор, потім начальник академії Генерального штабу у Петербурзі, командуючий військами Київського військового округу, нарешті Київський, Подільський та Волинський генерал-губернатор, який активно сприяв розвиткові просвіти та культури на Україні — ось неповний перелік його діяльності.

Але то було потім. Спочатку був родовий хутір батьків під Конотопом, де 9 листопада 1830 року і народився Михайло Драгомиров. Відомостей про його родовід збереглося дуже мало. Відомо тільки, що його прадід, поляк Антон Драгомирецький жив у містечку Єзуполі, що знаходилось у Галичині, яка була тоді під владою Польщі. В 1734 р. він переїздить на лівобережну Україну. Через п'ять років одружився на дочці українського козака Матвія Моцкевича й оселився в селі Рябці, що адміністративно входило до Стародубського полку.

Дід Михайла Драгомирова, Іван Антонович, рано залишившись без батька, виховувався в сім’ї козака Моцкевича, діда по матері. В 1761 році він під прізвищем Моцкевич вступає на військову службу до армії Московської держави. Через п’ятнадцять років у званні капітана пішов у відставку. Одружившись, оселився в маєтку своєї дружини під Конотопом. У 1786 р. його, як капітана, під прізвищем Драгомирецький - Моцкевич було залічено до дворянства. Через два роки він звернувся в Новгород-Сіверське депутатське зібрання з проханням змінити своє прізвище на Драгомиров. /Вчинок на той час не рідкісний/. Батько Михайла Драгомирова, Іван Іванович Драгомиров, в 1804 р. розпочав військову службу в кавалерії. В 1825 р. «за домашніх обставин» майором пішов у відставку і повернувся до, батьківського хутора «Драгомирівський». Тут Михайло Драгомиров народився, тут він і провів свої дитячі роки, мати його — Ганна Романівна Балика.

В пам'яті збереглися цікаві перекази старих людей, з яких довідуємось, що малий Мишко дуже любив гратися у війну, козаків та в «розбійника» Семена Гаркушу. Цьому мабуть сприяли розповіді і батька-офіцера, учасника війни 1812 р., численних гостей, і прислуги. Ці розповіді про простих людей, глибоко западали йому в душу. Вони накопичувалися довгими зимовими вечорами і трансформуючись, вибухали навесні та влітку такими ігрищами з сільськими однолітками.

Зараз від родового хутора майже нічого не залишилось з тих часів. А тоді то було звичайне «іменіє», місце проживання господарів та прислуги. Там були розташовані будинок, де проживали батьки М.Драгомирова, літня кухня, конюшня, хлів для худоби, клуня та будівлі, де жила частина прислуги. Під час революційної завірюхи садибу було спалено. Зараз на місці будинку можна помітити купку битої цегли. Збереглися залишки могутньої липи, під якою під час відпусток Михайло Іванович частував чаєм гостей. Збереглася частково алея з могутніх ялин, посаджених ще батьками Драгомирова. Ця алея починалася від греблі і вела до лісу. Праворуч від неї була розташована садиба, ліворуч чудовий парк- садок.

В кінці алеї, праворуч, знаходилося сімейне кладовище Драгомирових. Там були поховані дід і баба, батьки Михайла Драгомирова, один з синів, що у вісімнадцятирічному віці покінчив з собою через нещасливе кохання і інші родичі. Розповідали, що Драгомиров прохав не ховати його на цьому кладовищі, говорячи, що маєток з лісом сини можуть продати євреям, а ті переорають його могилу. Краще поховайте біля церкви.

Для чого це я згадую? Щось робити зараз на місці колишньої садиби Драгомирових під Конотопом ніхто не буде, а от поставити. якогось щита чи стенда з коротенькою довідкою, що то за земля, можна було б. Кошти потрібні невеликі, а започаткована справа в майбутньому дасть якісь корисні наслідки. Загальну початкову освіту Михайло Іванович здобув у трирічному Конотопському повітовому училищі. Під час навчання в училищі він жив на квартирі у хазяйки, де жив і відомий потім український історик Олександр Лазаревський. В той час навчався в училищі і знаний згодом відомий юрист Федір Леонтович, професор Одеського, а потім і Варшавського університетів.

Після закінчення училища в 1846 р. батько повіз Михайла до Петербурга. Після клопотання його було зараховано до Дворянського полку. З цього часу і розпочинається військова служба М.Драгомирова. А влітку 1903 р., коли роки і здоров'я почали вимагати свого, генерал Драго-миров подає у відставку. У жовтні того ж року він переїздить до Конотопа, оселившись в будинку по вулиці, що зараз носить його ім'я. Журнал «Разведчик» з цього приводу писав: «М І Драгомиров залишив Київ... Пішов з боєвого поста, що охороняв південну частину нашого західного кордону, відважний, справний вартовий. Пішов з військової кафедри, що випадково виникла в древньому Києві, найоригінальніший розум, що освітлював своїм влучним, рельєфним словом найтемніші глибини військової справи. Пішов з «практичних занять» найталановитіший професор, уважна аудиторія котрого тулилася не у вузьких стінах кам'яного будинку, а на всьому неосяжному просторі, де розташувалась російська озброєна сила...

Втомився, звичайно, не цей розум, що ставав з роками, можливо, навіть світлішим, спокійнішим та об'єктивнішим; втомився не цей дух, що оживотворював собою війська, бадьорий як все, що має перед собою в житті виразно ясні цілі, а втомилися і не витримали подальших випробувань фізичні сили, обмежені відомими межами».

Рідне місто, що за п'ять кілометрів від родового хутірця, привабило Михайла Івановича не випадково. Йому необхідні були лікарі, аптека та елементарні зручності міського життя. Крім того, розташування станції Конотоп на залізничному шляху між Києвом та Москвою надавали можливість чисельним шанувальникам та друзям Драгомирова відвідувати його, особливо влітку.

М.Драгомиров з дружиною регулярно ходили до церкви. Купували великі свічки, молилися. «На нього було приємно дивитися, — згадували очевидці. — Красивий, міцної будови чоловік з сивими скронями. Його в Конотопі дуже поважали. Бувало, як іде або їде у відкритій колясці люди зупинялися і кланялися. А він було, сміється: «Чого це ви кланяєтесь? Я ж не піп. Це попу кланяються...» Інколи він разом з дочками відвідував базар, чим викликав загальну зацікавленість людей. Як гурман — любив поласувати українським борщем та пампушками з часником, политих олією».

Тут хотілось би повідомити про такий факт з життя Конотопа і пов'язаний з ім'ям Драгомирова. Під час російсько-турецької війни 1877-78 рр. конотопці активно збирали кошти на допомогу пораненим. Та занепокоєні тим, аби ці пожертвування потрапили за призначенням, наші земляки звернулися до генерала Драгомирова, що командував тоді 14-ою піхотною дивізією, з проханням взяти на себе посередництво в якнайшвидшому та справедливому розподілові тих пожертвувань. Генерал не забарився відгукнутися теплим листом, в якому писав: «Земно кланяюсь тим землякам, які втілили у життя таку святу думку. Потрібні не лише одні кожушки, а й свитки, полотно чи просто сукно: все піде, і піде лише на врятування людей від загибелі. Дуже прошу повідомити всім, що в цьому дотримуватися одних якихось речей нема чого; скажімо так, якщо хтось шматок сукна пожертвує, то і те знадобиться, бо він з вовни — можна пошити куртку; рушник — теж добре. Одним словом, все з селянського чи нашого одягу. Хто що може — нехай дає, і да буде благословенне ім'я його!» Зауважимо, щоб написати такого листа, треба було самому ,дуже добре знати на ділі побут простих солдатів, а не з чиїхось розповідей... У весняно-літні місяці Драгомиров, бувало, виїздив до маєтку батьків, де пройшло його дитинство. В жовтні 1904р. він приїздить на три дні до Києва. Зокрема відвідав свого давнього друга, відомого українського філолога П.Г.Житецького, який потім згадував, що Михайло Іванович... «посидів у нас дві години. Господи! До чого звелася ця здоровенна людина! Шкіра та кістки, а розум все той же — свіжий та ясний. Дякувати йому! Зігрів він мене теплим своїм серцем та дуже втішив мене в моєму смутку». Та виїздити з Конотопа знесиленому генералові ставало все важче. Роки брали своє. Тому частіше хтось навідувався до нього з гостей — рідні чи знайомі. Наприклад, приїздили відомий видавець В.Березовський, колишній редактор журналу «Военный сборник» та газети «Русский инвалид» М.Лачинов, підполковник штабу КВО М.Д.Бонч-Бруєвич, художник І. Репін та ін. Як розповідали сиві конотопці, інколи за ініціативою Драгомирова на вулиці біля будинку, де він мешкав, влаштовувалися козацькі «джигітовки». В таких випадках генерал сідав у крісло на вулиці, біля парадного під'їзду, а вершники мчали мимо, демонструючи своє мистецтво вояків та викликаючи захоплення всюдисущих хлопчаків та чисельного натовпу. Вершників, що найбільше відзначилися, Драгомиров частував чаркою горілки.

Зміна способу життя Драгомирова не позначилася негативно на його плідному намаганні працювати в галузі військової справи. Єдиним обмеженням його працездатності було здоров'я, яке все погіршувалося. Йому стає все важче писати самому, і він все частіше диктує свої праці дочці. Перевіряв написане нею сам. В кінці вересня 1905 р., за два тижні до смерті, його відвідав М. Лачинов. Драгомиров попрохав його «пожертвувати собою» і записати де кілька статей. Диктував щоденно. Вже зовсім хворий, охаючи та стогнучи, він непорушно, лежав в своєму кріслі і пожвавлювався лишень під час викладання своїх думок. Лачинов писав, що ставало просто страшно, коли зі згасаючих вуст генерала звучала обміркована, плавна мова, зі складною аргументацією, не дивлячись на часті перерви в роботі та зволікаючи зауваження Лачинова, Драгомиров ніколи не втрачав нитку своїх думок. Незвичайна пам'ять не залишала його до останніх днів. Його аргументація підпиралася чисельними фактами та цитатами, збагаченими величезною ерудицією.

Драгомиров планував надиктувати статті про межу віку служіння в армії, про довіру у військовому господарстві та про дисципліну в військах. Він говорив, що дисципліна підтримується не суворістю покарання, а суворістю нагляду, постійними і розумними вимогами. А для цього потрібна посилена робота гарного офіцерського персоналу.

Як справжній військовик, Драгомиров тяжко переживає поразки російських військ під час російсько-японської війни. Він уважно слідкує за подіями на Далекому Сході. Його стіл був завалений мапами районів, де відбувалися воєнні дії. Після поразки, якої зазнала царська армія під Мукденом, Драгомирова на початку 1905 р. викликали до Петербурга. В Ставці виникла думка призначити його Головнокомандуючим замість генерала О.Куропаткіна. Однак стан здоров'я Михайла Івановича не дозволив цього зробити. Але сам факт виклику його в Ставку та виникнення думки можливого призначення Головнокомандуючим — свідчать про величезний вплив і авторитет в армії. В ньому шукали спасителя від військової катастрофи, що насувалася. Остання робота, яку він закінчив диктувати 9 жовтня 1905 р., була передмова до переробленого і доповненого третього видання « Підручника тактики». Та ось останні дні... Його дружина, Софія Абрамівна, писала, що повна свідомість та пам'ять не полишали Михайла Івановича до останньої хвилини... 14 жовтня він почував себе слабим. Увечері рано заснув, та о двадцять третій тридцять прокинувся. Прийняв ліки і заснув... О першій тридцять прокинувся, випив гарячого молока, ліг на бік і почав тихо засинати. О другій годині ночі 15 жовтня 1905 р. Михайла Івановича не стало...

Звістка про смерть М.І. Драгомирова швидко розповсюдилася по містах Росії, а далі і за кордоном. З'являються перші некрологи та статті, присвячені покійному. Одна з газет так охарактеризувала моральне обличчя генерала: «Це була видатна, глибоко самобутня постать, яку не можна було підігнати до жодного шаблону. Величезний іскрометний розум, один з кращих європейських тактиків та чесна, в широкому, різнобічному значенні слова, людина і солдат — Драгомиров на тлі російського сановництва, що розікралося, розбрехалося, спідлилося в холопстві та в особистих дрібних інтригах, на цьому сумному та похмурому фоні був світлом, що горіло яскраво і одиноко...»

Парадний хід будинку був відчинений і в першій кімнаті стояла труна з тілом М.Драгомирова. Очевидець розповідав автору, що небіжчик лежав у труні в генеральському мундирі. У складених на грудях руках був хрест. Труна стояла на постаменті, накритому чорним сукном, що звисало аж до полу. В почесній варті стояли два козаки з оголеними шаблями.

17 жовтня відбулося винесення тіла генерала з будинку до парафіяльної Вознесенської церкви. Скорботну процесію, що повільно рухалася, супроводжувало багато людей, що запрудили вулиці міста. Попереду несли багато вінків від багатьох шанувальників покійного. Видно було написи «Сердечному учителю воинства и правителю края», «Славе России и гордости Конотопа», «Именитому земляку. Славному атаману», «Доблесному согражданину» та ін. За вінками офіцери та козаки несли ордени Михайла Івановича, потім йшов церковний хор, духовенство, а за ними несли труну, за якою йшла вдова, дочки, родичі та чисельні шанувальники. Потім їхала козацька сотня.

Наступного дня відбулися похорони Драгомирова. Прибулі на цей час з Києва офіцери штабу військового округа поклали на труну срібні вінки: від Київського військового округу з написом «Генерал-адьютанту Драгомирову, незабвенному начальнику» та від офіцерів штабу округу «Михайлу Ивановичу драгомирову, незабвенному учителю».

Після поховального богослужіння в церкві металевий гроб було піднято і понесено до могили, недалеко від церкви. Духовий оркестр заграв поховальний гімн. Після встановлення труни з тілом покійного в новому цегляному склепі, пролунали три залпи з гвинтівок сотні козаків. Промов при похованні не виголошували, бо вдова генерала, пояснюючи волю померлого, просила духівництво промов не говорити. Тому і інші бажаючі особи вимучених промов, які так не любив Драгомиров, також не виголошували.

В ці дні вдова Драгомирова отримала біля 600 співчутливих телеграм, в т.ч. від Генерального штабу, від лейб-гвардії, Семенівського полку, від Миколаївської академії генерального штабу, від болгарського військового міністра, від французького військового міністра, від румунського короля та багатьох інших. На могилі М.І. Драгомирова, над склепом, було встановлено великого дубового хреста з нішею, де були прилаштовані ікона св. Михайла та лампадка. Місце поховання було огороджене металевою огорожею. Після жовтневих подій 1917 року могилу було зруйновано. Спочатку зник дубовий хрест. Потім зловмисники проникли до склепу і, шукаючи золоті ґудзики від мундиру та шпагу, понівечили труну. Потім зникла і металева огорожа. У 1918 р. було спалено маєток під Конотопом, де згоріла частина чудової бібліотеки генерала.

Завдяки піклуванню громадськості міста було встановлено надмогильну плиту та огорожу над «могилою Драгомирова». Шкода, але плиту встановлено для зручності не над місцем поховання генерала, а декілька метрів праворуч /якщо стати обличчям до церкви/. Тому на могилі ще донедавна гасали хлопчаки спортивної школи, а тепер ходять прихожани. Хотілось би вірити, що могилу буде врешті-решт відновлено на місці родового склепу Драгомирових, де поховано не тільки Михайла Івановича, а також його дружину. Факт встановлення дійсного місця поховання можливий по фотокарткам, що є у розпорядженні автора допису. А ще хотілось би мати надію, що будиночок М.Драгомирова буде нарешті передано і перетворено на філію Конотопського історичного музею. Наші житейські труднощі не будуть довгими. Врешті-решт ми відчуємо цивілізований потяг до просвітянської діяльності, інтерес до історії не одинаків, а чисельної громади. Не одною ковбасою має жити людина.. І потягнуться вдячні нащадки чи навіть туристи на батьківщину нашого славного земляка, а показати буде нічого... Щоб такого не сталося, спробуємо щось зробити. Донедавна зберігалися старі металеві ворота в'їзду до садиби. Де вони? Кому знадобилися? Такі і подібні запитання обов'язково зададуть в майбутньому нащадки. А виправдань не може бути, бо турбуючись за шлунок, не можна забувати про мозок і душу людини.

А.ВОЛЬХОВСЬКИЙ, краєзнавець Київ — КОНОТОП спеціально для «Конотопського краю».

Від редакції: Автор статті Андрій Андрійович Волховський, уродженець Конотопа, за фахом інженер, живе і працює в Києві. З 1965 року є членом Київського воєнно-наукового товариства. 25 років віддав дослідженню біографії нашого видатного земляка М. І. Драгомирова.

* Дати подаються за старим стилем.

ИЗ ПЛЕЯДЫ СЛАВНЫХ СЫНОВЕЙ ОТЕЧЕСТВА.

Драгомиров Михаил Иванович, как военный и государственный деятель нашего Отечества принадлежит славной плеяде его сыновей. Как историческая личность он не бледнеет на фоне даже таких выдающихся своих современников, какими были генерал Скобелев Михаил Дмитриевич и военный министр, реформатор и последний фельдмаршал Российской империи Милютин Дмитрий Алексеевич. У обоих Драгомиров М.И. пользовался авторитетом и уважением.

Не теряется Драгомиров и на фоне всей портретной галереи выдающихся людей нашего Отечества. Его положение было не самым высоким в табеле о рангах военных и государственных деятелей. Однако многих лиц, занимавших первые строчки в этом табеле, уже забыли. А память о Драгомирове живет. Со времени Драгомирова в отечественной истории произошли гигантские перемены. Сегодня на территории Российской империи начала XX века сформировано около двух десятков независимых государств. Территорию разделили. Но нельзя разделить общую историю, ее рядовых и выдающихся творцов. Но это делается и, вероятно, будет еще делаться в будущем в угоду переменчивой политической конъюнктуре. Но она, как правило, идет не на пользу живущим и будущим поколениям.

Мастера идеологической и политической конъюнктуры лезут из кожи вон, чтобы обесценить, а то и вовсе исказить и очернить нашу общую историю, чтобы нынешние и будущие граждане независимых государств, многие поколения предков которых жили в одном государстве, стали людьми, не помнящими исторического родства. Обращение к деятельности и творческому наследию Драгомирова раскрывает нам великую ценность нашей общей историй, обязывающую очень ко многому. Один пример. Что включал Драгомиров в понятие «русский» и «русский солдат»? Для него это был и великоросс, и малорос-украинец, и белорус. И то, что сделал Драгомиров - ценно для всех, а сделал он очень много.

Во-первых, уже в молодые годы он обосновал и всю жизнь отстаивал положение о том, что нравственные качества личного состава армии являются основой воинских доблестей. Я не буду развивать этот тезис. Надеюсь, что это сделают другие участники конференции.

Во-вторых, Драгомиров раскрыл значение и возродил интерес отечественной академической военной науки к Александру Васильевичу Суворову, как к ее первому отечественному классику. До этого Суворов почти 70 лет был вне поля зрения академии Генерального штаба. Более того, к нему относились как к удачливому чудаку. С таким ненормальным положением мирились. Прервать даже неверную, но утвердившуюся традицию невозможно без гражданского мужества. Драгомиров обладал таким мужеством в полной мере. Он твердо заявил и всю жизнь аргументировано отстаивал вывод о том, что Суворов - национальный военный гений, и наша военная наука и практика должны развиваться на заложенных им основах и принципах. Кстати, Драгомирова от Суворова отделяет ровно век по рождению и 95 лет по времени смерти. То, что Драгомиров возродил и отстоял суворовское наследие - достаточно, чтобы навсегда войти в отечественную историю. В-третьих, будучи знатоком европейской военной мысли, Михаил Иванович Драгомиров правильно расставил персональные приоритеты. Он по достоинству оценил военно-философское наследие Клаузевица, став одним из первых переводчиков на русский язык. И это была тоже не простая задача. Авторитет Клаузевица в России был поставлен под сомнение его неприятием и обвинениями в плагиате генералом Жомини, который пользовался авторитетом и влиянием в высших кругах российского общества. И в этом случае Драгомирова не остановила такая ситуация.

В-четвертых, Драгомиров выступил против дезориентации российского общества пацифистскими доктринами, которыми в конце XIX века увлекли даже императора Николая – П. Под патронажем последнего была подготовлена и проведена в 1899 году международная конференция по разоружению, а годом раньше правительство России обратилось к международной общественности с документом, который получил название «Русский циркуляр о мире». Михаил Иванович все это посчитал благородным, но утопическим увлечением. К тому же не безобидным. И он занял по отношению к таким настроениям откровенно отрицательную позицию.

Его не смутили ни художественный гений Льва Николаевича Толстого, ни пацифистская активность и влияние банкира Блиоха Ивана Степановича, ни даже позиция императора, с которым он был в хороших отношениях как бывший его учитель тактики.

В-пятых, Драгомиров выступил против нарождающейся в условиях быстрой индустриализации технофобии, принижения роли человека в военной борьбе. Его обвиняли в непонимании и недооценке новой техники и оружия. Но это не так.

Решающая роль человека в военном деле сохраняется и сегодня. Хотя пишут сочинения о бесконтактных войнах. Подтверждают это примером войны НАТО против Югославии, но все это, как говорится, однодневки. Будет не верным утверждать, что Драгомиров везде и во всем был прав. Но везде он был искренним, везде был предан истине и интересам своего Отечества.

В-шестых, Драгомиров внес большой вклад в раскрытие роли психологической составляющей в военном деле, в ведении боевых действий. Сегодня много говорят и пишут о психологической войне. К сожалению не все пишущие на эту тему хорошо знают вклад Драгомирова в эту область, а следовало бы отдавал ему должное. Сегодня другие средства и методы военной деятельности и борьбы, но природа человека остается неизменной. И многие интересные ее стороны отметил Драгомиров. Некоторые из них ускользают от современных авторов. В-седьмых, Драгомирова отличает любовь к русскому солдату, глубокое знание его жизни, процесса формирования его качеств, достоинств и недостатков. Он знал его жизнь с рождения до смерти во всех бытовых подробностях. А главное, он любил его показал, как следует воплощать свои добрые чувств и помыслы в жизнь на практике. И солдат отвечал ему тем же.

Драгомиров принадлежит не только своему времени, он принадлежит настоящему и будущему. Важно, чтобы были желание и потребность у него учиться и следовать ему. Мы собрались на научно-практическую конференцию не только для того, чтобы помянуть его в связи со 170-летием со дня рождения, а чтобы активно повернуться к его наследию.

В заключение хочу пожелать всем участникам конференции успехов в работе, особо поприветствовать и поблагодарить представителей других научных учреждений и организаций, и в первую очередь представителей фамилии Драгомировых и Драгомирецких, которые проявили большой интерес к нашей конференции и приняли деятельное участие в ее подготовке.

Генерал-лейтенант Захаров Александр Николаевич, кандидат военных наук, заместитель начальника ВАГШ ВС РФ по науке.